Село Клювинці розташоване на лівому березі річки Тайна. На сході від нього знаходиться невеликий ліс.Довкола села – родючі чорноземи.Перша писемна згадка датується 1568 роком під назвою Клюїнце,яка належала К.Карпачаєвській.

Основним заняттям людей було землеробство.Сіяли зерно, мололи на жорнах, випікали паляниці, полювали на звірів...

Народжувались діти, розширювалось село. Перша вулиця дістала назву Вилазки.Люди почали розводити худобу, птицю. За селом, на другому горбі, відвели місце на цвинтар.Висипали перші гроби, поставили хрести...

У 30-их роках XIX століття у селі була збудована перша школа. Спочатку в ній було три класи. У школі дітей вчили відповідно до влади у селі: за Австрії вчили австрійці українського походження;керували поляки – вчили по-польськи. Уроки починалися молитвою на польській мові.Поляки були в пошані,а українців називали хамами.Діти переважно вчилися взимку. В інші пори року вони допомагали батькам працювати в полі.

У 1900 році збудували церкву.Працювало усе село.Найбільшу допомогу давали люди, які мали своїх коней. На той час в селі проживало близько 1400 українців,640 – поляків, 22 – євреї.У кожного були свої звичаї, свята, порядки. Був український і польський цвинтар. Євреї мали свої магазини,корчму. Вони продавали мило, нафту, горілку, сірники...

У селі проживав пан Богуцький, який був основним фундатором у будівництві сільської церкви та костьолу. Економом у нього був батько відомого композитора Дениса Січинського, який народився у нашому селі.

Нова сторінка історії села Клювинці – еміграція,яка почалась у 1891 році. Шукаючи кращого життя, багато людей опинилися за океаном цілими сім¢ями: Федь Біндас, Явдоха Біндас, Степан Кальмук, Настя Мульська, Настя Кальмук, Степан Мисак, Онуфрій Верес, Марія Стахів та багато інших.

В 1937 році було дуже жарке літо.Через посуху рік виявився неврожайним. У багатьох селах почався голод. Але люди ще мали невеликі запаси.Особлива подяка євреям, що жили в нашому селі, вони охоче позичали муку чи крупи, шуткуючи при цьому: “Не забудь віддати”. Старожили пригадують, що від голоду померло кілька людей, переважно з бідних сімей.

Протягом 200 років Західна Україна була під владою Австрії, Угорщини, Польщі. У селі діяло товариство “Просвіта”, люди читали заборонену літературу, вручну переписували твори Шевченка.

У селі молодь організувала гурток “Рідна школа”, який своїм завданням ставив пропаганду мови, пісень, звичаїв, одягу...Це був окремий будинок близько церкви.Учасники гуртка: Великий Василь,Олійник Петро, Сороківський Іван, Верес Петро, Верес Василь, Пригода Максим, Верес Степан(стоять зліва направо). Гаврилюк Дарія, Кальмук Текля, Верес Розалія, Машталяр Марія, Верес Микола, Олійник Анастасія, Токар Анастасія, Думка Ганна(сидять). Лісовик Дмитро, Підодвірний Пилип, Сороківський Володимир, Поляновський Йосип(внизу 3-ій ряд).

З початком Другої світової війни, коли польські території окупували німці в 1939 році, на наші землі прийшли нові – московські загарбники.Народ жив, працював, народжував і вмирав, але завжди у кайданах. У селі ніколи не було керівника з українців,не визнавали мови,важко було з літературою, звичаями. З приходом радянської влади у вересні 1939 року більшовики почали нищити усі місцеві осередки культури, а лідерів заарештовували і садили в тюрми. Нова влада заборонили релігію, конфісковувала церковні землі. Масові репресії були тоді як для поляків,так і для українців. Сотні видатних політичних діячів, священників , землевласників було виселено в Сибір.

13 січня 1971 року гостинно відкрила двері для дітей села нова Клювинська восьмирічна школа. Директором школи був Шайнюк Василь Васильович. У школі працювало 14 вчителів.

У 1975 році вперше був набір у 9-й клас. Так вона стала середньою із кількістю учнів - 350. Першим директором середньої школи був Гордіца Ярослав Григорович.

У 1977 році в школу призначено нового директора Мельника Бориса Івановича, який на протязі 18-ти років очолював вчительський та учнівський колективи.

Заступником директора школи по навчально – виховній роботі з 1967 року і до виходу на пенсію у 1994 році працювала Пригода Галина Михайлівна.

З 1995 по 2003 рік директором школи працював Кошельник Сергій Петрович.

З 2003 року і по сьогоднішній день колектив школи очолює Романів Марія Ярославівна.

Заступником директора школи з навчально – виховної роботи працює Сліпець Галина Миколаївна, а заступником директора школи з виховної роботи – Шараварська Галина Михайлівна.

На даний час в школі навчається 251 дитина, навчальний процес здійснюють 36 учителів.

6 учителям присвоєно звання "Старший вчитель" (Білінська М.Г., Романів М.Я., Сліпець Г.М., Шеленко Г.М., Мельник Б.І, Мельник С.О),

10 учителям встановлено вищу кваліфікаційну категорію, 17 вчителям встановлено кваліфікаційну категорію "Спеціаліст І кваліфікаційної категорії".

Вчителі нашої школи стали переможцями районного та обласного етапів конкурсу "Вчитель року " у 2005 році ( Качуровська М.П, Мельник В.Б.).

На протязі багатьох років у школі працювали метод об’єднання вчителів початкових класів, класних керівників, української. мови і літератури, математика та фізики.

Наша школа є базовою для вивчення німецької мови. З 2004 року у школі вивчається дві іноземні мови: німецька та англійська. У школі діє 10 предметних кабінетів,4 класних кімнати для молодших школярів, 1 комбінована майстерня, спортзал, їдальня.

Кожного року учні нашої школи беруть участь у районних та обласних олімпіадах, конкурсах.

Крім навчальної у школі ведеться велика виховна робота, працюють гуртки за інтересами : хоровий, вокальний, хореографічний, баскетбольний, краєзнавчий, "Веселий олівець, "Народні ремесла, "Іграшки і сувеніри".

Неодноразовим призером районних та обласних конкурсів був вокальний ансамбль "Чарівнички" та хореографічний колектив (керівник Ясьонків Т.М.), хоровий колектив та ансамбль дівчат ( керівник Мисак П.Б.).

У школі проводиться багато відкритих уроків, семінарів, виховних заходів.

У 2006 році школа святкувала своє 35-річчя, на яке з’їхалися випускники різних поколінь. Були запрошені учителі, директори, які працювали у школі.

Та час не стоїть на місці. Доросле життя назавжди стирає з пам’яті чарівну мелодію дитинства, що є ключем до воріт дивовижної країни, в якій ми були щасливі. Роки летять, але наша школа не старіє, вона народжується з кожним Першовереснем.

На пагорбі у центрі села Клювинці, яке розкинулось на березі річки Тайна, є велика церква.Не дивлячись на те, що їй більше ста років, вона виглядає дуже велично. За часів комуністичного режиму церкви ніхто не закривав. З неї не робили музеїв, як це було в інших селах. Вона завжди навчала добра, справедливості, утверджувала віру Господню.

Будувалась наша святиня у 1889 – 1900 р.р. На її спорудженні працювало ціле село. Найбільше подавали допомогу люди, які мали своїх коней. Треба було возити камінь, дерево, це було дуже важко, але односельці старалися, бо хотіли мати свій Храм Божий. Не стояли осторонь люди із сусідніх сіл, вони допомагали грішми, продуктами. Мулярі, теслярі та художники були найняті Місцеві жителі ходили збирати пожертви на будову храму навіть по Закарпаттю.

Церква побудована у візантійському стилі, який у певних речах зазнав змін. Характерними рисами цього стилю є: плоска стеля давніх базилік уступила місце величній середній куполі, побіч якої підносилися симетрично уложені інші менші куполи.

Односельчани після закінчення будівництва церкви запросили художників з Австрії. Вони розмалювали картини фарбою яїчна темпра. Робота виконана у старовізантійському стилі. Так зроблено у Західній Україні 3-4 церкви. Фундаторами були жителі села Клювинці і Верхівці. Один із них Білінський М. фондував 300 ринських, 6 заможних родин фондували від 10 до 300 ринських. Про це свідчить запис у церкві на хорах під підставкою для книжок. Велику допомогу у будівництві надав патрон Станіслав Богуцький.

Відкривали і посвячували нашу церкву 14 жовтня на Покрову, тому вона носить ім¢я Пресвятої Покрови. Парохом у церкві був Орест Проскурницький, народжений у 1877 р. Священниками були: отець Мандзюк, отець Чорний,отець Іван Проскурницький. Дяками були: Степан Верес, Нога, Городивський, Підодвірний, Макух, Григорій Мисак, Мисак Павло, Зінкевич. Служителі церкви: Ягода Микола, Кучер, Богоніс Степан, Карпишин Степан, Карпишин Михайло, Федорчук Михайло.

На той час грекокатоликів було 1382, латинокатоликів – 632, жидів – 22.І українці,і поляки,і євреї мали свої звичаї, порядки, свята.

Досі добрим словом люди згадують священика Івана Проскурницького. Жорстоко били отця за сина, який був у лавах УПА, за слово правди, яке священик сіяв у душах парафіян. Відіслали його далеко в табори, в Сибір, та Господь Бог допоміг повернутись у село.

Після того, як вивезли отця Проскурницького в Сибір Служба Божа у церкві відправлялась завжди. Отця привозили з інших сіл. І так було до 1960 р. З того часу вже надали священика на парафію. Правда, вони мінялися часто.У церкві правили: отець Цокало, отець Володимир Ханас, отець Новоженець, отець Велеган, отець Галайцьо, отець Береза, отець Гамрацей. У 1997 р. Настоятелем церкви став отець Ярослав Палій, а дяком – Юлія Балицька.

У 1980-1981р.р. проведено реставрацію настінних розписів у церкві.Тут працювали бригада художників на чолі з Василем Шеленком. Був збережений первинний розпис.Потім була виконана позолота Царських Воріт та іконостасу.

Після закінчення Другої Світової війни в 1947 році розпочалась акція “Вісла”.Таким чином, Йосип Сталін і польська влада вирішили проблему по розподілу кордонів між Польщею та тоді вже Українською РСР. Жителів прикордонних районів переселяли з їх етнічних земель в інші населені пункти.

Найбільше постраждали населення українців і лемків, які проживали на той час по західній стороні ріки Бугу і Сяну.Люди не хотіли добровільно переселятися, тому що це була вже друга хвиля. Перший раз їх почали переселяти ще в 40-41 роках, але майже всі родини повернулися назад. Люди вже знали, що радянська влада їм не допоможе. Але польський уряд постановив виселяти людей примусово.

Насильне виселення розпочалось із східних повітів воєводства Любельського, тоді Ряшівського і закінчилось Краківським. Все робилося у великій таємниці. Люди здогадувались, що таке може трапитись, але до останнього дня не знали про цю акцію. Так, наприклад, коли виселяли в одних селах, селяни в інших – орали, сіяли і садили поля.

Виселення відбувалось таким чином: зранку в село приїжджали війська на кількох машинах, оточували усі будинки, щоб ніхто не міг вийти і попередити сусідні села. На підготовку давали усім 2 години, казали з собою брати тільки найнеобхідніше, запевняючи, що там, куди їх переселяють, все є.

У селах залишали тільки священиків з родиною та ще дві-три сім¢ї на декілька днів, а то й тижнів.Таким способом були відірвані священики від своєї громади для того, щоб не давали мудрих порад, а також, щоб ніхто не розкрадав церковного маєтку. Усіх, хто заховався і залишився, пізніше відправляли вже не на Україну ,а вглиб Польщі, під Німецьку границю.

Так до села Клювинці на місце виселених поляків прийшли лемки. Їх поселяли по 2, 3, навіть 4 сім¢ї в один будинок.Люди важко переживали ті часи, бо не хватало одягу та харчів. Не всі доїхали до місця призначення, вмирали по дорозі. Список родин переселенців, які потрапили у наше село:

Андраш, Андрейчак, Бідюх, Блащак, Боднар, Бортняк, Бреян, Востяк, Габуда, Гайдук, Гардош, Герасим, Головач, Демчак, Деревенко, Дзядик, Єдинак, Жерелик, Зінкевич, Квока, Керницький, Косовський, Кунцік, Лукач, Маркевич, Марчило, Маційовський, Москва, Періг, Періжок, Петрик, Пласконь, Піцун, Рижанич, Сапуцький, Святковський, Синовець, Сичило, Скалій, Цимбаляк, Чернецький, Черниця.

Більшість із цих родин проживає в селі і досі.Великою несправедливістю було й те, що поляків попереджали за 2 – 3 дні перед виселенням і вони забирали із собою все своє майно: худобу, птицю, зерно та інші спожитки.

Після закінчення війни комуністичний режим почав масові репресії проти “ворогів народу”, в тому числі й куркулів. До куркулів відносилися всі ті люди, які мали землю, ліс, господарство. В Сибір вивозили і через те, що хата була покрита бляхою і на подвір¢ї було три будівлі.

Почали вивозити у 1946 році.Серед ночі приходили НКВД-ти і казали збиратися, а вже зранку везли в Копичинці в тюрму.Там тримали від кількох днів до 2 – 3 місяців, після чого відправляли у грузових вагонах в Сибір. Дорога була дуже важка, везли людей по 2 тижні, тоді пересаджували на баржу і везли далі.

Коли приїжджали на місця, люди жили в бараках. Працювали в лісі. Кожен мав свою норму. Наприклад:гілкоруби повинні були обрубати по 12-14 куб.метрів дерева в день.

Крім українців, у Сибіру було багато інших національностей: німці, литовці, білоруси...і навіть татари. Але всі розуміли, де вони знаходяться і за що, тому були добрі та дружні.

Усі репресовані підписувалися про те, що вони залишаються в лісах Сибіру назавжди. Крім того, кожен місяцьприїжджав комендант, який перевіряв наявність усіх людей.

У перші роки було дуже важко. Бракувало їжі, одягу. Важка і виснажена робота, холод, забирали в людей здоров¢я і навіть життя. Також траплялися нещасні випадки, людей калічило і вбивало на смерть. Не було такого року, щоб дерево когось не роздавило.

Пізніше, після смерті Сталіна, стало трохи легше. Людей зняли з комендатури, почали частково відпускати додому. Також будувались фінські домики і в них давали людям кімнати. Домики були по 2 та 4 кімнати.

На превеликий жаль, не всі повернулися додому. Багато людей повмирало, не рахуючи нещасних випадків.Так із нашого села померли:

Підодвірна Ксенія

Полоз Марія

Ягода Іван

Ягода Марія

Список сімей, які були вивезені в 1946-50 – их роках:

· Олійник Василь і Наталія: доньки Анастасія, Розалія,Стефанія

· Полоз Пилип і Марія

· Підодвірний Дмитро і мама Ксенія

· Підодвірний Семен і Марія: сини Іван і Василь. Третій син Григорій був у тюрмі

· Підодвірний Степан і Анастасія: доньки Марія і Розалія

· Бойко Ольга і Микола: доньки Богдана і Ярослава

· Гладій Михайло і Катерина: син Роман був в тюрмі

· Ягода Марія: сини Ігор та Ярослав.Чоловік Василь був в тюрмі

· Мисак Марія і син Павло.Чоловік Григорій був в тюрмі

· Стахів Дмитро: син Іван, дочки Леся і Галя

· Білінський Роман і Ганна: дочка Настя. Син Іван загинув в селі

· Зіник Софія була в тюрмі

· Думка Меланія: син Іван, дочка Анастасія, бо другий син Василь був в УПА

· Підодвірний Іван і Марія з мамою,бо сестра Настя була в УПА

· Токар Софія була в тюрмі

· Гіль Михайло і Катерина

· Отець Іван Проскурницький

Цей список міг бути набагато більший, тому що прийшли нові накази на виселення, але дякувати Господу Богу в 1950 році закінчилось виселення. Додому репресовані повертались, як вороги народу.

Вже за роки незалежної України влада визнала масові репресії проти українського народу, почала надавати пільги: по 5-10 гривень більше до пенсії. Але це ніщо у порівнянні з пережитими роками на засланні, з підірваним здоров¢ям і навіть відібраним життям. Лише через п¢ять десятиліть люди можуть спокійно говорити і згадувати про ці жахливі післявоєнні роки, адже вся історія за часів “комуни” була брехливою і перекрученою так, як того хотіли вожді народу. За одне слово правди багато людей опинилися у таборах, висилках..Та пам¢ять про них жива вічно.

У 1941 році Західна Україна зазнала несподіваного удару з боку Німеччини. Населення швидко розчарувалося “визволителями” від московської неволі. Починається все те, що повторювалося кілька разів: нова влада арештовує людей,садить в тюрми, примусово вивозить на роботу до Німеччини.У містах і селах створюються табори, куди звозили непокірних людей, жорстоко катували і розстрілювали.

Тисячі молодих хлопців та дівчат були вивезені фашистами на німецьку територію, де вони працювали на найважчих роботах у сільському господарстві та промисловості.Це була дешева робоча сила, яка працювала тільки за їжу. Їх називали “остарбайтерами”.

Список вивезених на примусові роботи:

?(уточняється)

Також відбувались масові репресії проти єврейського народу: євреїв із нашого села перевозили до Хоросткова, звідки ніхто не повертався. Там була викопана глибока яма, над нею стояло дві дошки, куди заводили євреїв і розстрілювали.Це було в травні – червні 1942 року.Старожили розказують, що земля рухалась ще декілька днів.Список загиблих: Дуть Мунзьо (син Зекман), Нусь Хайма(син Мошко), Молоточок, Шаїха, Ябрумко, Майорко та інші.

Два брати Дон і Льонцьо Минделі довший час переховувались по полях, у селі, а потім їм вдалося підробити документи і виїхати до Америки.Тільки у 1960 році на Новий рік прийшов лист до села з Америки,в якому вони писали,що живі та здорові.

Від тих усіх подій останніх років люди вже не вірили нікому, багато хто переховувався по лісах. По селах ходили чутки,що буде формуватися українське військо, почала діяти Українська Повстанська Армія.Молоді хлопці та дівчата добровідьно входили у партизанські загони. Були також і з нашого села.

У травні 1944 року почалась мобілізація у радянські війська, із села на фронт пішло багато молодих людей. А вже в липні вся область була звільнена від німецьких загарбників. Не повернулося із війни 67 односельців:

· Баган Микола Михайлович

· Балицький Павло Федорович

· Безкоровайний Антон Михайлович

· Білик Василь Михайлович

· Білінський Антон Дмитрович

· Білінський Володимир Дмитрович

· Боднар Микола Іванович

· Бялуцький Михайло Якович

· Великий Микола Михайлович

· Верес Василь Дмитрович

· Вержибок Степан Іванович

· Витвицький Павло Михайлович

· Витвицький Степан Михайлович

· Гаврилюк Антон Іванович

· Гладій Василь Йосипович

· Гладій Михайло Олексійович

· Грицан Дмитро Степанович

· Думка Павло Іванович

· Жерелик Володимир Семенович

· Жиглінський Василь Іванович

· Жиглінський Іван Михайлович

· Заверуха Павло Михайлович

· Задонський Іван Миколайович

· Зіник Іван Олексійович

· Ковальчук Дмитро Іванович

· Ковальчук Іван Павлович

· Комарницький Мар¢ян Юліянович

· Косович Олекса Іванович

· Крисоватий Йосип Войткович

· Крушельницький Зіновій Миколайович

· Лісовик Дмитро Іванович

· Мазур Михайло Антонович

· Мазур Петро Антонович

· Матіящук Микола Онуфрійович

· Мирон Іван Михайлович

· Мисак Василь Семенович

· Музика Микола Антонович

· Мульський Петро Йосипович

· Мульський Юліян Йосипович

· Навроцький Ілля Миколайович

· Навроцький Тимофій Іванович

· Найман Абрам Шаєвич

· Нога Антон Климентійович

· Олійник Іван Прокопович

· Олійник Михайло Прокопович

· Олійник Петро Іванович

· Підодвірний Григорій Степанович

· Підодвірний Михайло Васильович

· Підодвірний Михайло Семенович

· Поляновський Дмитро Петрович

· Пригода Михайло Миколайович

· Радюк Петро Степанович

· Сирота Іван Михайлович

· Слідзевич Кирило Іванович

· Слідзевич Петро Степанович

· Сороківський Іван Максимович

· Стахів Олекса Михайлович

· Стахів Олексій Миколайович

· Стахів Іван Миколайович

· Темечко Іван Петрович

· Трач Михайло Петрович

· Трудоруда Михайло Іванович

· Щур Іван Максимович

· Ягода Володимир Васильович

· Ягода Григорій Михайлович

· Ягода Петро Васильович

· Ягода Степан Петрович

Двадцять односельчан пропали безвісти.
Після закінчення Другої Світової війни ще довго не було порядку. Та віра людей в єдину незалежну державу ще залишалась.
У Західній Україні продовжували діяти загони УПА, які під час війни разом із радянськими військами боролися проти фашистів. У кожному селі більшовицький режим відчував спротив населення. Відбувалась так звана підпільна війна, у якій «радянська влада» нищила всю українську еліту. Розстрілювали, катували, палили, руйнували, страшили людей. Багато людей, що входили до УПА, вбито в боях, замордовано по тюрмах. Список борців, які віддали своє життя:

· Білінський Іван 1924р,загинув у 1947 р,с.Клювинці

· Верес Григорій 1922р,загинув у 1945 р

· Грайник Михайло1924р,замордований у1946 р,Чортківська тюрма

· Думка Василь 1924р,загинув у 1946 р,с.Клювинці

· Мирон Володимир 1923р,загинув у 1946 р,с.Клювинці

· Проскурницький Степан 1920р,загинув у 1947 р,с.Клювинці

· Сороківська Анастасія 1922р,звязкова,1947 р,м.Теребовля

· Шавель Василь 1921р,загинув у 1945 р,с.Клювинці

· Шавель Іван 1923р,загинув у 1946 р,м.Волочиськ

Велику допомогу їм надавали Гладій Роман, Білінська Софія, Верес Ганна, Мандзюк Марія, Мирон Марія, Полоз Ганна. Ковальчук Василь по хатах збирав їжу для повстанців.

У селі НКВД-там допомагали так звані сексоти, які здавали повстанців. Були випадки, коли сексотників вішали, топили у криницях.

В 1947 році розпочалась акція “Вісла”. Майже усі поляки виїхали із села на польську територію,звідки переселяли лемків. Проводилось масове “розкуркулення”, заслання в Сибір. Почали створювати колгоспи – колективні господарства.Це були дуже і дуже важкі часи не тільки нашого села, а й для усієї України. ”Червона машина” нищила цвіт нації, інтелігенцію. Людей, що мали хоч невеликий достаток, називали “куркулями”, робили ворогами народу.

Більшість вище згаданих людей, що входили до складу УПА, а також служили у радянських військах, вже немає в живих, але пам¢ять про них повинна залишитись у кожному серці, адже всі вони боролися за незалежність України, хто від фашистських загарбників, а хто від «московських визволителів».

Композитор Денис Січинський був популярним за життя, особливо на початку ХХ століття. Він залишився добре знаним автором, насамперед завдяки численним хоровим колективам у Галичині, а також завдяки великим українським співакам, передовсім Соломії Крушельницькій.
Денис Січинський народився 2 жовтня 1865 р. в с. Клювинці Копичинецького повіту (нині - Гусятинського району). Раннє сирітство перешкодило отримати музичну освіту. В ті часи це було можливе тільки за кордоном - у Відні або в Празі. Основи музичних знань Д. Січинський засвоїв у Тернопільській гімназії, а відтак, після короткочасного перебування у Львівському університеті, поглиблював їх епізодично.
Прожив він важке і трагічне життя. Доля немов навмисне нагромадила перед ним гору перепон, і він, надзвичайно талановитий, вимушений був, прориваючись крізь борги, злидні, боротися, щоб стати митцем.
Його життя минуло в злигоднях і нестатках. А останні роки - в пекельній боротьбі зі страшною недугою - раком горла.
Помер Д. Січинський 26 травня 1909 р. Лише після смерті композитора громадськість усвідомила, якої втрати зазнала. На його могилі у меморіальному сквері Івано-Франківська стоїть пам’ятник-бандура, а музичне училище носить ім’я Д. Січинського. На його честь найменовані вулиці.
У 1891 р. він став одним із засновників музичного товариства "Боян". Саме львівському "Боянові" композитор присвятив свої два великих твори - в’язанку народних пісень "Було не рубати зеленого дуба" і кантату "Дніпро реве". У 1894 р. Д. Січинський брав участь у створенні у Львові комітету для збирання й публікації українських народних пісень.
Найбільше писав Д. Січинський для вокалу, завдяки хоровій і пісенній традиції в українській культурі. Найвизначнішими є композиції на тексти І. Франка та Т. Шевченка. Д. Січинський був першим в українській музиці, хто звернув увагу на філософський та психологічний зміст поезії.
Схильність до трагічної тематики й суб’єктивне її трактування, зв’язок музики з текстом - визначальні для Січинського-романтика. Він зумів відобразити у своїй творчості сучасну йому епоху. Показовим є звернення до великих форм. Це історична опера "Роксоляна" та незавершена спроба в тому ж таки жанрі за побутовою драмою І. Франка "Будка".
Денис Січинський залишив нам прекрасні пісні-романси "Як почуєш вночі" на слова І. Франка, "Дума про Нечая" на народний текст, "Бабине літо" ("Гей, лети, павутиння"). Цю пісню Соломія Крушельницька виконувала й на останньому своєму концерті. Це й пісня "У гаю, гаю" (сл. Т.Шевченка), "Не співай мені" (сл. Лесі Українки), "Із сліз моїх" (сл. Г. Гейне). Вони чарують неповторною мелодією і своєрідністю, щирістю і глибиною емоційного настрою.

Поряд з М. Лисенком наприкінці XIX ст. в українській музиці з'явилися нові імена — це композитори Денис Січинський, Остап Нижанківський, Володимир Сокальський і вже згаданий раніше Михайло Калачевський. Кожний з них написав твори, які збагатили нашу культуру, хоч здобутки були значно скромнішими, аніж Миколи Лисенка. Денис Січинський розпочав свою композиторську діяльність наприкінці 80-х років XIX ст. Вона була пов'язана з містами Західної України — Станіславом (нині Івано-Франківськ), Перемишлем, Коломиєю, Львовом. Обравши шлях музиканта-професіонала, Січинський жив у дуже важких умовах, у великій матеріальній скруті, які були типовими тоді для української культури в цілому.
Народився Денис Володимирович Січинський у 1865 році в селі Клювинцях на Тернопільщині. Його батько, за професією вчитель, був фінансовим управителем панського маєтку. Сім'я часто переїжджала в пошуках роботи. У Тернополі Денис закінчив початкову школу і вступив до гімназії. В ті часи (1879—1887) навчання там велося німецькою і польською мовами. З 80-х років культурне життя Тернополя значно активізувалося: «Руський народний театр» ставив п'єси І. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицького та інших, громадськість святкувала роковини Т. Шевченка, організовувалися хори, почала виступати видатна співачка Соломія Крушельницька. Все це мало позитивний вплив на молодого Січинського. Він прилучається до хорового співу, починає серйозно займатись музикою. Йому допомагає вчитель музики гімназії Лев Левицький а також піаніст, органіст і композитор Владислав Вшелячинський. Останній, зокрема, став першим учителем Дениса з композиції. Саме в 1886—1887 роки Січинський написав кілька хорів, фортепіанних п'єс, пісень для голосу. Закінчивши гімназію (1887 p.), він переїжджає до Коломиї.
Але вже через рік, зібравши трохи грошей, Денис Володимирович вступає до Львівського університету. Невдовзі його вибір остаточно зупиняється на музиці. Цьому могла сприяти зустріч із Вшелячинським, який на той час був професором Львівської польської консерваторії. За три роки навчання (1890—1892) композитор завершив свою музичну освіту в консерваторії по класу професора К. Мікулі, учня Шопена. У студентські роки Січинський написав порівняно небагато («Дума про Нечая» для тенора з фортепіано, ряд пісень). Зате він бере активну участь у музично-громадському житті Львова, зокрема керує хором, дає концерти, виконуючи твори М. Лисенка М. Вербицького, О. Нижанківського та інших.
У 1892 році композитор створив кантату «Дніпро реве» і в'язанку народних пісень для хору. Разом із солоспівом «У гаю, гаю» та хором «Коби я був пташков», написаними раніше, вони знаменували появу яскравої мистецької особистості (до речі, кантата «Дніпро реве» на конкурсі у Львові одержала першу премію). Не маючи постійної роботи, композитор часто міняє місце проживання, шукаючи твердого заробітку. Із Львова він переїздить до Перемишля, потім до Стрия, а 1899 року — до Станіслава де він і жив з невеликими перервами до самої смерті. Крім композиторської діяльності, Січинський працює з хорами концертує з ними, організовує музичні товариства, створює у Станіславі музичне видавництво і музичну школу. Чи не найактивнішою була композиторська праця Січинського на початку XX ст., зрілий період його творчості. Тоді він написав оперу «Роксолана», кантату «Лічу в неволі», хори «Пісне моя» «Непереглядною юрбою», «Мій краю коханий», романси «Як почуєш вночі», «І золотої, й дорогої», «Із сліз моїх», обробки українських народних пісень, музику до театральних вистав, твори для оркестру й окремих інструментів.
Останні роки життя Січинського були дуже важкими але й тяжко хворий він не переставав працювати: закінчував оперу гармонізував на замовлення видавця колядки і щедрівки. Помер композитор 1909 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). На могилі митця споруджено вже за радянського часу пам'ятник. Його іменем названо Івано-Франківське музичне училище. Кантату «Лічу в неволі» написано у 1902 році на вірші Т. Шевченка. Це одна з найвидатніших композицій Січинського. Твір одночастинний і складається з чотирьох розділів, які втілюють кілька образів. Казематна Шевченкова поезія передає смуток, безвихідь: тяжко перебігають дні поета у далекому засланні. Композитора привабив емоційний тонус цих поетичних рядків, співзвучний тим сумним настроям, що огортали самого композитора. Починається кантата інструментальним вступом у похмурому, зосередженому сі-бемоль мінорі. Емоційні хвилі вже тут досягають кульмінації (137).
Перший хоровий розділ звучить похмуро, важко (138). В наступному відчувається деяке просвітлення й пожвавлення. Другий розділ виконує тенор соло, його мелодія аріозно-речитативна. Досить виразна мелодія робить оповідь гнучкою. Вона звучить на фоні полонезної фактури. Отже, другим розділом композитор вносить образний, темповий і фактурний контраст (139).
Наступний розділ знову хоровий. В ньому втілено ще один образ, що контрастує попереднім. Тут Січинський використав коломийкову жанрову основу. Настрій цієї музики сумний, місцями навіть драматичний (яка далека ця пісня-танок від жвавості й життєрадісності, типових для народних коломийок) (140). У двох останніх невеликих епізодах (особливо другому) знов повертаються смуток, відчуття безвиході, пронизані досить гострими й напруженими кульмінаціями. Останній епізод виконує роль тональної репризи, він звучить у сі-бемоль мінорі, творячи з початковим розділом тональну рамку.
Романс «Бабине літо» — ліричний за змістом. Поезія М. Гавалевича привабила Сочинського красою образного змісту: вона втілює мрії людини, що снують, мов павутиння, в сонячну, але осінню днину. Крайні частини тричастинної репризної форми характеризує легкий, м'який ліричний плин мелодії прозорого фортепіанного супроводу. Тут композитор творить образ нездійсненного щастя, що асоціюється з легким павутинням бабиного літа. Шестидольний метр сприяє легкості й грайливості музичної тканини. Ці частини написані в сі мінорі (141). Середня частина романсу значно сповільненіша, її ритм укрупнено (восьма з крапкою замість восьмої). Тут з'являється образний і темповий контраст. Ця частина відтінює грайливо-ліричний, хоч і дещо журливий, настрій крайніх частин. Січинський продовжив той напрямок композиторської праці, який утвердив М. Лисенко у вокальній і вокально-інструментальній музиці. Музично-громадська праця Дениса Січинського сприяла піднесенню музично-культурного життя на Західній Україні.

Інформація люб'язно надана порталом села Клювинці

Якщо володієте інформацією про цей населений пункт - пишіть нам :

або залишайте свої повідомлення у відповідній вітці форуму